Угода про пригоди

 Угода про пригоди

Застосування творчого підходу в шахах та в житті

Самвидав

Викладено у вільному доступі за адресою: http://shaman64chess.blogspot.com/

Автор:  Василь Підойма

м. Запоріжжя, 2016 рік

 

                                                                      

                    Ця стаття є продовженням попередньої («Шахи для дорослих»).

                                         Угода про пригоди

     Якщо висловитися коротко, то воїн – це шукач пригод. Воїн не турбується ні про своє минуле, ні про своє сьогодення, ні про свою майбутню долю. Як було, є і буде - так і треба. Завдяки цьому воїн в будь-які життєві труднощі здатний занурюватися як у захопливі пригоди.  Саме так: «пригодами» є будь-які виклики чи проблеми; неважливо дрібні вони чи глобальні. Вміння відноситися до них саме як до пригод є одним з найважливіших для воїна. До речі, це вміння інколи схоже на спортивний азарт.

  І дійсно, що то за пригоди, коли немає ризику? Натомість сама участь у пригодах дає наснагу та енергію. Воїн шукає Силу, отже все, що його хвилює – це присутність в його житті незвіданих просторів. І все, що йому потрібно – це бути готовим до нових пригод.

   Воїн ніби укладає таку собі угоду з Силою: воїн повністю довіряє їй свою долю і не лізе в процес її творення. Натомість він насолоджується пригодами «тут і зараз», які щедро відсипає Сила тому, хто до тих пригод готовий.

   Тут може здатися, ніби воїн дозволяє зробити себе сліпою іграшкою, лялькою на нитках, чи пішаком в руках невідомого «стратега». Це не так. Сила не є особистістю, тому вона скеровує воїна на абстрактні цілі на кшталт «пізнання конкретного втілення загальних законів Всесвіту». Це не стратегія, а щось більше; щось таке, що виходить за рамки гри (чи то пак, за рамки конкретного життя).

 Стратегія ж є лише частиною гри. В попередній моїй статті «Шахи для дорослих» сказано «… важливо уміти переходити від конкретних ідей до абстрактних і назад. Це і є стратегічне мислення. Наприклад, бачачи слабкість полів поблизу короля супротивника, можна намітити план їх захоплення і використання для вирішальної матової атаки. Тут ми бачимо перехід від конкретних спостережень слабкості пунктів до абстрактної ідеї їх захоплення і використання. Другий крок - пошук шляхів впровадження цього задуму; зворотний перехід від абстрактного задуму до пошуку конкретних шляхів його втілення. Тут знову потрібно конкретно-тактичне мислення і розрахунок варіантів. Цінність стратегічного мислення в тому, що воно направляє мислення тактичне. Тоді як на "сліпий" пошук через перерахунок усіх підряд варіантів не завжди є час в умовах турнірної партії або якоїсь проблемної ситуації в житті». Стратегічне мистецтво  – це відчуття напрямку пошуків. Саме воно скеровує увагу в потрібному руслі.

                                                                 Стратегічне і тактичне мислення

 Постає досить непросте питання: як насолоджуватися пригодами «тут і зараз», плануючи майбутнє? Адже саме цим займається стратегічне мислення? Все вірно; але, до речі, і тактичне мислення займається тим же: проектує можливі дії на майбутнє  та розраховує можливі наслідки.

 Життя є рухом із відомого у невідоме. Стратегічне мислення задає напрямок, а тактичне прораховує конкретні кроки. Тим не менш, коли напрямок буде обраний, а відповідні кроки будуть зроблені, нова дійсність виявиться не зовсім такою, як уявлялось. Або зовсім не такою. Саме усвідомлення цієї обставини дозволяє не перетворити стратегічне мислення на стурбованість своїм майбутнім. Стратегічне мислення вказує який краще шлях обрати «тут і зараз», а стурбованість власним майбутнім спонукає жити в уявній моделі майбутнього. Побоюючись уявних проблем, та радіючи уявним майбутнім успіхам. Та оскільки реальність все одно виявиться іншою, усі ці побоювання та радощі – лише пуста витрата часу та енергії. Натомість треба лише бездоганно йти назустріч новим пригодам, насолоджуючись їх новизною.

  Може виникнути також питання «А як же виживання? Хіба не є більш надійним сидіти у відомому та не пхатися у невідоме?» Річ у тім, що виживання саме по собі не має цінності: рано чи пізно скінчиться будь яке життя. Триматися за нього за будь-яку ціну – це все одно, що грати постійно на «не програш», уникаючи будь яких ризиків . Може така тактика і принесе певні спортивні дивіденди; зробивши десять нічиїх, маючи три перемоги та нуль поразок можна очікувати на призове місце у якомусь круговому турнірі. Але уникання виклику Невідомого калічить дух. Краще програти у гострій боротьбі, ніж зробити беззмістовну нічию. Краще для духу, зрозуміло.

                                                                         Те, що нас стримує

  Особистість будь-якої людини – це набір механізмів по захисту від невідомого, яке повсякчас намагається прорватися в звичне життя. Воїн приймає цей виклик, але він не намагається позбутися одним помахом від щитів особистості.  Бо це шлях до дурки. Натомість він вчиться усвідомлювати дію своїх щитів і вчиться керувати ними так, щоб вони продовжували захищати, але й не сковували руху вперед, в невідоме.

  Усі ці щити засновані на потуранні собі. Це цікава здатність людської психіки штучно затягувати будь-які переживання, думки, відчуття. Вона дає змогу навмисно зосереджувати увагу на обраному об’єкті і без цієї здатності людина не стала би людиною. Але занадто потураючи собі, можна потрапити в полон власних «дзеркальних коридорів», в яких немає сили, а є лише безкінечне відображення власних марень. Отже, як вже було сказано, воїну потрібно навчитись користуватися цими щитами, але не ховатися за ними все життя, як навчає того соціум.

  Є дві головні теми людського самопотурання: це жаль до себе та відчуття власної важливості.

Жаль до себе (ЖДС) заснований на інстинкті самозбереження. ЖДС прискіпливо слідкує, чи не коїть навколишній світ замахів на саме святе: на власний образ себе. Наприклад, якщо в вашому образі себе записано, що ви обов’язково кожен ранок п’єте каву з беконом, то будь-яка обставина, що буде заважати цьому ритуалу, приведе вас до жаління себе і до агресії у відповідь.

 Відчуття власної важливості (ВВВ) засноване на інстинкті розмноження. ВВВ змушує людину турбуватися про власну долю, щоб вона виглядала так, як того вимагають уявлення про себе. Отже, знов бачимо дію власного образу себе (ВОС). Але якщо ЖДС його захищає, то ВВВ намагається його розвивати, через отримання певних здобутків на ниві соціальних змагань.

 Самопотурання на ЖДС та ВВВ забирає майже всю увагу, яка могла б бути направлена на пізнання чогось нового. Тому воїн обережно і поступово (щоб не зруйнувати свій розум) звільняє енергію своєї уваги від обслуговування ВОС.

                                                                              Вибір

   Кожен хід в шахах або кожну найпростішу дію в житті можна обирати двома відомими мені способами.

  Перший – через стурбованість результатом. Це усім відомий і найширше вживаний спосіб. Людина піклується про результат партії (в шахах) або результат якоїсь справи (в житті); ця турбота веде її промінь уваги. Створивши у власній уяві образи кінцевої мети та образи проміжних результатів, людина намагається підбирати напрямки дій та конкретні дії для їх досягнення. При цьому прогноз вірогідності отримання заданого результату керує емоційним станом людини. Якщо дійсність виявиться гірша за попередній прогноз, виникає негативна емоція, яка повинна мобілізувати додаткові сили для досягнення мети. Якщо дійсність виявиться кращою – навпаки – виникає позитивна емоція, що знижує рівень напруження сил (для економії, мабуть).

 Недоліків такого підходу я бачу два. По-перше, дуже виснажує катання на «американських гірках» емоційних перепадів. По-друге, вихолощується творчий підхід (у будь-якій справі). Шукаючи у вузько заданому напрямку, важко знайти щось принципово нове.

  Другий спосіб пошуку рішень – це гра та пошук пригод. Ні про який результат не йдеться, лише про абстрактну мету, яка недосяжна. Наприклад, мета «знаходити кожен раз найсильніший хід». Зрозуміло, що жодній людині це не під силу; до того ж, за умовами гри, якщо шукати один найкращий хід задовго, на наступні ходи часу зовсім не залишиться.

  Але недосяжність мети має величезну перевагу перед «досяжністю» результату. Немає перепон до вільного пошуку, включаючи перепони заданості напрямку та емоційного реагування на зміну шансів на успіх.

 Тут може виникнути питання: невже шукач пригод не бажає перемогти? Дійсно, не бажає. Бажання сковують та виснажують. Шукач пригод лише грає в те, ще результат має для нього якесь значення. Адже повинен же кожен «найкращий хід» вести до якоїсь загальної мети? Але ця мета – ігрова, вдавана.

 Як саме обирати найкращий хід нехай кожен шукач пригод вирішує сам. Насмілюся припустити, що саме в цьому «як саме» криється справжнє мистецтво. При цьому істинний митець і сам, напевно, не застосовує один і той самий спосіб двічі. То навіщо комусь іншому ці використані «одноразові» ключі?

Можна лише окреслити взагалі, що другий спосіб пошуку рішень заснований на тому, що шукач дозволяє вести свій промінь уваги власній інтуїції. А може Силі, Богу, чи Духу Святому. Неважливо як це назвати. Важливо, щоб воно не було звичайною людською стурбованістю.